Економічна та політична кризи

Післявоєнна криза висловився в повному букеті економічних і соціальних проблем. Війна завдала сильного удару по фінансовій системі. Зовнішній борг країни до кінця війни склав 19 мільярдів лір. Військові витрати у 1918 році поглинали до 80 % бюджету (46 мільярдів лір). Золотий і валютний запас був практично вичерпаний через закупівлі стратегічних матеріалів і озброєння в ході війни. Це призвело до неконтрольованої інфляції. Тільки на підтримку найбільших банків (їх банкрутство призвело б до повної економічної катастрофи) уряд змушений був виділити в 1920-1921 роках 4 мільярди лір. Після припинення військових замовлень і в силу неможливості далі підтримувати виробництво через порожнечу в скарбниці, починаються лавиноподібні серії банкрутств підприємств. У 1919 році неспроможними визнано 500 підприємств, у 1920-700, у 1921-1800, в 1922-3600, в 1923-5700. У півтора - два рази падає видобуток всіх корисних копалин, скорочуються посівні площі, що призводить в усе ще аграрної переважно країні до масового зубожіння селянства [20; c.16].

Такому економічній кризі супроводжував стрімке зростання безробіття, посилений масової демобілізацією солдатів. У 1920 році в Італії налічувалося 150000безробітних, у 1922-407000.

Все це стало плідним ґрунтом для процесу активізації масової ментальності. Активізація ця проявилася як в спонтанних масових діях (погроми продовольчих магазинів - у підвищенні цін виявилися "винні" торговці або уряд, - самовільні захоплення земель в селі і т. д.), так і в діяльності організацій, які маніпулюють масою, перш за все радикального крила соціалістів, орієнтованого на Комінтерн (центром їх була редакція Туринської газети з характерною назвою "Ordine Nuovo" - "Новий порядок"). Скориставшись зростанням в умовах кризи страйкового руху (в 1919 році трапилася 1871 страйк з більш ніж півтора мільйонами учасників) ці соціалісти надали ряду страйків політичний характер.

Активізація маси неминуче вела до переростання економічної кризи в політичний.

Король, уряд і парламент не могли врегулювати ситуацію. Старі ліберальні партії не вміли діяти в умовах масовізації, авторитет їх був підірваний військовими, дипломатичними (навіть це виявилося небайдуже масі) і економічними невдачами.

Спектр політичних сил Італії виглядав в цей час таким чином. На лівому фланзі перебувала соціалістична партія в якій залишилося помірне крило (у 1921 році соціалісти-радикали остаточно увійшли до Комінтерну, оформившись як комуністична партія). Правіше знаходилися: Народна партія, орієнтована в основному на селянство, ліберали, і, нарешті, Націоналістична партія, яка виступала з шовіністичними гаслами. Гасла націоналістів змагалися в популярності з комуністичними, більша частина селян, робітників, інтелігенції в силу защемленого після війни і Версаля національного самолюбства, відгукувалися на заклики "повернути" Італії "ісконно італійські" Далмацію, Албанію і Північну Африку. Найбільш радикальне крило вимагало відібрати у Франції (!) Ніццу, Савойю і Корсику. Найбільше націоналістів хвилювала доля Адріатичного порту Фіуме (Рієка). Відомий італійський письменник Габріеле д `Аннунціо навіть залишив свої літературні студії заради того, щоб з загоном набраних ним" легіонерів ", не мудруючи захопити Фіуме і встановити там республіку на чолі з самим собою в якості диктатора за давньоримським зразком. Найсмішніше, що йому це вдалося, і республіка д `Аннунціо проіснувала цілих 16 місяців (з вересня 1919 по січень 1921 року, коли італійські війська під тиском Антанти, були змушені вигнати його звідти). Цей епізод, з одного боку, добре показує, якою мірою уряд контролював стан справ в країні, а з іншого вказує на дуже показовий симптом: масова ментальність виявляється вельми заразливою і охоплює своїм впливом не тільки малоосвічених частина населення, але і рафіновану інтелігенцію; пізніше д `Аннунціо буде найактивнішим прихильником фашизму.