Ґендерні особливості жіночого досвіду та спогадів про ҐУЛАҐ: стан досліджень

Власне, від кінця 1990-х рр. простежується зростання інтересу дослідників -- як на Заході, так і в постсоціалістпчних країнах -- до ґендерних аспектів політичних ув'язнень і таборового повсякдення. У США було видано низку збірників, перекладених англійською мовою спогадів жінок -- колишніх в'язнів ҐУЛАҐу, жінок різної національності, віку, соціального походження, яких було репресовано у сталінські часи. Це вочевидь підвищило зацікавлення цією тематикою серед істориків та антропологів і спричинило появу студентських досліджень, наукових статей.

Водночас у Росії, на тлі динамічного розвитку та інституціоналізації студій із жіночої історії, з'являються наукові розвідки про життя жінок у таборах. Дослідники зазвичай звертаються до кількох найбільш знакових тем жіночого досвіду ҐУЛАҐу, а саме: жіноча тілесність та сексуальне насильство в таборах і в'язницях, материнство в умовах неволі, виснажлива праця, нестерпні побутові умови, хвороби. Значно меншою мірою російські дослідники висвітлюють (або й зовсім залишають поза увагою) питання національної ідентичності та міжетнічних стосунків, релігійних практик, творчості й дозвілля невільниць, комунікації серед в'язнів та з вільним світом.

Серед наукових публікацій на основі спогадів колишніх політв'язнів дещо осібно стоять тексти, авторки яких не стільки реконструюють табірне повсякдення, скільки прагнуть проаналізувати самі наративи та виявити особливості цього специфічного жанру. Простежуючи тематичні акценти, наративні прийоми, структуру «ґулаґівських наративів», дослідники звертають увагу також і на ґендерні відмінності усних спогадів та письмових мемуарів. Зокрема це помітно у жанрі письмових мемуарів, адже мемуаристи завжди -- свідомо чи ні -- орієнтуються на літературні взірці й намагаються наслідувати канони цього жанру. «Мемуаристи-чоловіки більшою мірою, аніж жінки, орієнтовані на ґлобальні події та пов'язують оцінку власного життя з великими політичними катаклізмами [...] Жіноча тюремно-табірна література в більшості випадків має сповідальницький характер [...] має доволі інтимний відтінок. [...] У більшості випадків жінки писали з метою самоствердження (хоча й не завжди ясно усвідомлювали це)». В усних спогадах також простежуються ґендерні відмінності. І.Щербакова, котра особисто записала спогади близько 250 колишніх політв'язнів, стверджує: «Зазвичай жінки значно детальніше описують щоденну рутину у в'язницях та концентраційних таборах, одяг, зовнішній вигляд, вдачу людей; вони спокійніше і відстороненіше говорять про тортури й агонію, які витримали; вони відвертіші в розповідях про емоційне й інтимне життя в таборах [...] Чоловіки, навпаки, більш стримані. Вони частіше висвітлюють випадки особистого приниження. Вони більше схильні до аналізу. Чоловіки подають більше деталей і докладніше описують працю (часом супроводжуючи ці розповіді малюнками). Інколи вони краще пам'ятають імена людей, яких зустрічали, і дати». Загалом ці висновки дослідниць особистих спогадів про ҐУЛАҐ відповідають загальним закономірностям жіночої й чоловічої пам'яті, що їх простежують учені в різних культурно-історичних контекстах.

Історики й антропологи з інших постсоціалістичних країн переконливо демонструють обґрунтованість ґендерного підходу. Як свідчать дослідження досвіду політичного ув'язнення представниць балтійських націй, одночасне врахування ґендерного й етнічного вимірів дозволяє краще осягнути специфіку побуту різних груп жінок-політв'язнів, зрозуміти особливості обраних ними стратегій виживання, моделей поведінки у критичних обставинах, де їхні права й можливості були вкрай обмеженими. Утім єдиним прикладом комплексного, усебічного та ґрунтовного дослідження ґендерних особливостей саме жіночого досвіду політичних репресій на прикладі однієї національної спільноти є книга К.Джолук про польських жінок у таборах ҐУЛАҐ та на засланні. Авторка використала не лише значний масив архівних джерел, але й проаналізувала чималу кількість особистих спогадів польських невільниць, щоб зрозуміти вагу та поєднання національного та ґендерного чинників в їхньому досвіді ув'язнення.

Ґендерна специфіка жіночих спогадів про ҐУЛАҐ проявляється насамперед у репертуарі тем, які становлять основу таких наративів. Найчастіше й докладно авторки описують нестерпні умови життя та побуту, суворість клімату, виснажливу непосильну працю, стосунки з охоронцями й адміністрацією табору та з подругами по нещастю, а також ті дрібні радощі, які підтримували невільниць, рятували від розпачу та зневіри (вишивання, пісні, таємне листування, поетична творчість, відзначення великих християнських свят тощо). Утім унікальність саме жіночих спогадів полягає у віддзеркаленні специфічно-жіночого досвіду материнства в неволі. Ця тема є фактично наскрізною в кожному спогаді: жінки розповідають чи то про власний травматичний досвід, або діляться свідченнями про те, що пережили інші жінки з їхнього оточення. Трагічне материнство в умовах політичного ув'язнення набувало різних форм і проявів: деяких жінок було заарештовано й засуджено у стані вагітності, тож їхні діти з'явилися на світ в неволі; інші втратили своїх дітей після ув'язнення, коли тих силоміць було передано в дитбудинки; окремою групою є жінки, котрі (з власної волі чи насильницьким чином) завагітніли вже в таборах -- їхні мотиви були різними, як і досвід материнства в таборі та після звільнення. Практично кожне дослідження, яке порушує питання про ґендерні особливості перебування в ҐУЛАҐу, не оминає увагою цю болісну тему, яка стійко асоціюється саме з жінками. І хоча ця асоціація обґрунтована, нерідко вона заступає собою всі інші сторони життя жінок у таборах, створюючи дещо хибне враження, що саме проблема материнства є чи не єдиним проявом такої ґендерної специфіки.

Особливе місце саме у жіночих спогадах посідає тема жіночої тілесності та сексуальності в неволі. Вочевидь в умовах повної безправності в'язнів та адміністративного свавілля, яке панувало в таборах, жінки були особливо уразливими з огляду саме на свою стать, однак лише одиниці готові відкрито говорити про це. У своєму знаковому дослідженні про повсякдення ҐУЛАҐу Е .Епплбом цитує спогади кількох чоловіків-політв'язнів (О. Солженіцина, Е. Буки, Л. Разґона), які описували узвичаєні практики групового зґвалтування жінок в'язнями-кримінальниками і під час етапування, і в таборових бараках, і на місці праці, за мовчазного потурання охорони та адміністрації таборів. Так само й В. Кузін цитує спогади двох інших чоловіків по ҐУЛАҐу (С. Мальсаґова та Б. Ширяєва), де описано конкретні практики повсякчасного сексуального насильства охоронців таборів над беззахисними жінками. До того ж, як пишуть ці та інші автори, самі вільнонаймані працівники зон і таборів масово зловживали своїм становищем і владою, у різний спосіб примушуючи ув'язнених жінок до проституції (яка для декого стала стратегією виживання). Однак у спогадах українських невільниць ми заледве знаходимо лише окремі коротенькі згадки чи натяки про цей аспект таборового життя. В. Шаповалова, американська дослідниця російського походження, котра вивчає жіночий досвід ҐУЛАҐу на основі значного масиву жіночих спогадів, стверджує, що в таборах «загроза зґвалтування була невід'ємною частиною життя ув'язнених жінок». Тому відсутність свідчень, уникання чи замовчування цієї теми (що може бути як свідомим рішенням через почуття сорому чи провини, так і наслідком дії захисних механізмів пам'яті, яка витісняє травматичний досвід) не можна вважати доказом того, що українські жінки не зазнали сексуальної наруги. Ця сторона системного ґендерно забарвленого насильства щодо українок у неволі потребує окремого вивчення. Натомість в інших національних контекстах такі студії вже розвиваються. Зокрема румунський історик Ґ.Кормос у своїх розвідках зосереджує особливу увагу на ґендерно-специфічному (насамперед сексуальному) насильстві щодо політичних невільниць та злочинному порушенні їхніх репродуктивних прав.