Показники становлення громадянського суспільства в Україні: теоретичний та емпіричний рівні
Із легкої руки ідеологів буржуазного лібералізму громадянське суспільство видається сьогодні за панацею, основний засіб вирішення всіх соціальних проблем сучасного суспільного життя в Україні. У формуванні розвиненого громадянського суспільства багато політологів і політиків вбачають основну мету історичного розвитку, а то й ідеал, яким слід керуватися в конкретних трансформаційних процесах, оскільки громадянське суспільство трактується ними, як найбільш дійовий, повний та ефективний виразник інтересів особи, кожного індивіда в протистоянні зазіханням “левіафана” (держави) на індивідуальну свободу й приватні інтереси.
Практика суспільного життя вносить суттєві корективи в такі уявлення й твердження. Насторожує те, що в останні десятиріччя західна суспільна думка, особливо політична практика, здійснили різкий поворот у бік консерватизму, відмовившись від бездумного апофеозу громадянського суспільства, надмірної ідеалізації приватної ініціативи та особистої свободи. Для адекватного розуміння суті громадянського суспільства як феномена людської історії, його ролі в суспільному житті слід насамперед визначитись із концептуальним змістом поняття “громадянське суспільство”.
Найбільш глибоку, усебічну й системну рефлексію цього явища здійснив Г.В.Ф. Гегель. У “Філософії права” він показує, що суть громадянського суспільства визначається двома принципами: самоцінністю індивідуального буття конкретної людини, яка “є для себе особливою метою, цілісністю власних потреб і сумішшю природної необхідності та свавілля”; опосередкованістю індивідуального буття, формою загальності, оскільки “кожне з них стверджує свою значимість і задовольняється тільки як опосередковане” іншими такими ж індивідуальними буттями [29, с. 33-34].
Громадянське суспільство постає для Гегеля не як суспільство винятково приватного інтересу, що протистоїть, протидіє загальному, а як стан суспільних зв'язків, в основі якого лежить взаємодія і взаєморозвиток індивідуального, приватного й загального, спільного. Гегель визнає, що у громадянському суспільстві кожен для себе - ціль, усі інші для нього ніщо. Проте без цих “інших” індивід не в змозі задовольнити свої потреби й змушений взаємодіяти з ними, а тому “ціле виступає грунтом опосередкування, на якому дають собі свободу всі одиничності” [19]. У міру розвитку громадянського суспільства воно наповнює конкретним змістом і свою загальну форму, тобто переростає в державу. Громадянське суспільство, за Гегелем, є рівнем розвитку суспільних зв'язків, що стоїть вище сімейних стосунків, але ще не досяг внутрішньої цілісності, притаманної державному способу буття. Тому громадянське суспільство можна найближчим часом розглядати як зовнішню державу, як державу нужди й здорового глузду (а не розумної внутрішньої довершеності). Це й опосередковуюча ланка (“диференція”) між найпростішою формою суспіль-них зв'язків (сім'ю) і найдосконалішою (державою). Громадянське суспільство - перехідний стан розвитку суспільства. У “Філософії духу” Гегель називає громадянське суспільство “системою атомістики” - станом абстрактної свободи, оскільки ця остання підпорядковується сліпій природній необхідності, а не відображеній і зафіксованій у законах свідомій загальній волі, яку репрезентує держава. Історичний прогрес, за Гегелем, якраз і полягає в переході “зовнішньої” держави у “внутрішню” як вищий рівень розвитку суспільного життя, що фіксує загальну волю й спрямовує її можливості на забезпечення інтересів кожного громадянина. “Патологічна єдність” індивідів, що борються за власні егоїстичні інтереси, про яку писав ще Кант [29, с. 33-34].
Розвинене громадянське суспільство справді служить підґрунтям демократії. Однак, по-перше, це не означає, що часова послідовність перетворень у перехідних суспільствах іде від громадянського суспільства до політичної демократії. Там, де перехід до демократії здійснюється від тоталітаризму, послідовність суспільних перетворень - порушена. І хоч би як ми не уникали розмов про соціальне чи політичне “будівництво”, елемент свідомого конструювання -спочатку уявлень про бажаний інституційний дизайн суспільної системи, потім формальних, законодавче окреслених інститутів - завжди присутній.
Як зазначає А. Колодій, утвердження демократії відбувається в такому порядку: ідеологія - формальні політичні інститути (конституційний дизайн) -громадянське суспільство - культура [15]. Тільки переведення певних відносин на рівень культури, закріплення їх на рівні культурних кодів дає підстави для тривалого існування інститутів, але для цього потрібен час. Існують і такі суспільства, “які, відверто ігнорують вимоги конституційної законності і демонструють розрив між формальними аспектами громадського життя і “реальним” функціонуванням соціально-політичної сфери, типовим прикладом чого є середземноморські країни”. Тому, вивчаючи громадянське суспільство, слід порівнювати формальні (відкрито продекларовані) і реальні (приховані) форми суспільних взаємодій та обмінів, звертати увагу на відмінність громадянського суспільства від своїх найближчих конкурентів - корпоратизму і патронажно-клієнтельських стосунків. Саме вони в умовах сучасної України спричинили до того, що демократія формальна ніяк не набере сили, щоб перетворитися в демократію реальну, а в деяких аспектах спостерігаємо здачу нею попередньо завойованих позицій.
В Україні сьогодні функціонують близько 30 тис. громадських організацій [28, с. 4], понад сто політичних партій; значна кількість недержавних (потенційно незалежних) засобів масової інформації; зростаюча кількість приватних дослідницьких та освітніх установ тощо. Проте поки що в межах громадянського суспільства відбувається те ж саме, що й у межах суспільної та політичної систем у цілому: формально створені інститути істотно не вплинули на практику повсякденних суспільних взаємодій і тим більше не перейшли на рівень культури. Звідси - песимізм і розчарування; намагання пов'язати невдачі у творенні громадянського суспільства з менталітетом “середнього” українця [25, с. 30-32], якого, проте, ніхто не вивчає. Це зручне (саме через свою розпливчатість) слово “менталітет” дає змогу прикрити нашу необізнаність з складних механізмів соціо-культурної трансформації щодо того, як, за яких умов і чому відбуваються або не відбуваються зміни в тій чи іншій країні в бажаному напрямі. За комуністичного режиму не було громадянського суспільства. Навпаки, режим досягнув значних успіхів у формуванні “нової людини”, тому в умовах посткомуністичної України немає “творців” громадянського суспільства, “свідомих громадян”, які не мають страху перед владою, розуміють свою громадянську роль і місію, оскільки за попереднього режиму “культивувалися цинічні, сервільні особистості, вправні в лицемірному “подвійному мисленні й мовленні” [13, с. 77-78], а з “нічого” виникнути “щось” не може.
Відповідь непроста, і залежить вона від того, у межах яких теоретичних концепцій ми осмислюємо трансформаційні процеси в Україні. Так званий генетичний підхід, якого дотримуються транзитологи, доволі оптимістично стверджує, що “фактори, які забезпечують стійкість демократії, не обов'язково рівнозначні тим, що породили дану форму устрою політичної системи...” [26, с. 5]. На їх думку, динаміка демократичного транзиту залежить передусім від “суб'єктивних чинників”: співвідношення політичних сил, наявності лідерів, від обраної елітою стратегії і тактики. І хоч вибір стратегії й здійснення реформ зовсім не обов'язково має бути наслідком демократичної переконаності правлячої еліти (на шлях реформ її можуть штовхати кон'юнктурні чи навіть зовнішні обставини), найуспішніше трансформування посткомуністичних режимів спостерігалося в тих країнах, де знайшлися лідери (або критична маса наділених політичною владою людей), здатні служити суспільству.
Значно песимістичнішими є погляди інституціоналістів, які дотримуються думки, що інститути змінити надто важко, оскільки будь-які нові фори суспільних відносин, що встановлюються згори, із часом набувають старого змісту під впливом культури, що має велику силу інерції. Однак там, де нові інститути затримуються на досить довгий час, вони можуть змінити свідомість, позначитися на культурному рівні суспільного життя, перейти на рівень культурних кодів.
Сказане можна підсумувати таким чином, що тиск знизу є вирішальним чинником лише в суспільстві, де нові інститути “виростають” спонтанно, є наслідком так би мовити природно-історичного процесу, або ж у тих, де суспільні перетворення (скажімо, демократизація) є поверненням до ще не забутої широкими верствами народу суспільної практики (редемократизація в Португалії чи Іспанії; відродження громадянського суспільства в Чехії). В інших випадках і транзитологи, й інституціоналісти, розходячись в оцінках термінів і ступеня ймовірності закріплення (консолідації) нових відносин, єдині в тому, що ініціатива й результативність переходу загалом перебуває в руках еліти. Адже саме еліта здатна спрямувати трансформацію на шлях енергійної демократизації і “вміло керувати переходом”, як про це пишуть транзитологи. Саме еліта може “затримати” нові інститути на доволі тривалий час, щоб їхні переваги стали очевидними загалу, а нормативні вимоги закріпилися в культурі.
Було б добре, якби “середній” українець був на стільки мудрий і прогресивний, щоб міг примусити еліту діяти як треба. Тоді від самого початку громадянське суспільство стало б підґрунтям стійкої демократії. Але такі сподівання на пострадянських теренах безпідставні. Формування громадянською суспільства, що є інституційно-культуральним феноменом, не може йти “попереду” демократизації. У кращому разі - це можуть бути паралельні процеси. Із тим застереженням, що саме громадянське суспільство на початкових стадіях свого існування є більше формальним і потребує підтримки “ззовні” (з боку власних політичних еліт або розвинених громадянських суспільств в інших країнах).
В умовах зловживань владою і політичного безправ'я створення повноцінного громадянського суспільства - взагалі справа нездійсненна. А творення правового поля - завдання, знову ж таки, для еліти. Саме негромадянськість української еліти, що виявляється передусім у її нездатності ставити інтереси суспільства вище приватних інтересів та амбіцій, є головною перешкодою на шляху становлення громадянського суспільства. Встановлення непрозорих правил гри, порушення конституції і законів владною верхівкою, за які ніхто не несе відповідальності, постійна зміна виборчих процедур тощо - це все наслідок діяльності і “менталітету” (краще сказати - культури) правлячої еліти, балансу сил різних її частин, що склався на сьогоднішній день.
Серед української еліти можна виділити принаймні чотири групи: колишня комуністична “номенклатура” (власне політична, господарська, військова); колишня політична контреліта - “дисиденти”, що сьогодні займається політичною діяльністю, творячи переважно (але не виключно) національно-патріотичний напрям у політиці, близька до них, заангажована в політику з часів перебудови творча інтелігенція; “нові люди” - бізнесмени й політики, професійна діяльність яких пов'язана із формуванням суспільно-політичних інститутів і здійсненням політики, а також інтелектуали (економісти, юристи, політологи), що обслуговують їхні політичні інтереси.
Найменш громадянська - остання група. Саме вона стає панівною силою в українському суспільстві.
Нова фінансово-політична еліта України, яка здобуває щораз більший політичний вплив в Україні (прагне до безроздільного панування) діє на засадах клієнтелізму й несе всі загрози, які з ним пов'язані. Вона не зацікавлена в автономному й відкритому функціонуванні інститутів громадянського суспільства.
Це позначається на способах формування політичних партій: чим далі, тим більше відсуваються на задній план програмно-політичні розмежування, Натомість на перший план виходять патронажно-клієнтельський принцип партійних і міжпартійних взаємодій. Так звані “центристські” партії є провідниками партикулярних інтересів, протидіють незалежності виборців і спробам незалежного функціонування громадянського суспільства. Вони пов'язані тіньовими грошима, зобов'язаннями й показують людям, що демократичні змагання нічого не варті.
Такі настрої поширені серед значної частини виборців України. До цього додається яскраво виражена перехідність соціальної структури суспільства, бідність широкого загалу, відсутність дійового судового захисту. Саме ці чинники, а не міфічний “менталітет” є на заваді формуванню громадянського суспільства з міцними й дійовими структурами.
Якість суспільства залежить від якості осіб, які його становлять і які накладають печатку своєї волі, своїх спрямувань, етичних орієнтирів на форми суспільного життя. Звідси виходять, що якщо основоположна домінанта громадянського суспільства окремо взята особистість, то несучими конструкціями громадянського суспільства - є всі ті інститути, організації, групи тощо, які покликані сприяти всебічній реалізації особистості, її потенцій, інтересів, цілей, спрямувань, що, у свою чергу, служать для окремого індивіда джерелом влади, впливи і авторитету. Тому головне призначення громадянського суспільства полягає в досягненні консенсусу між різними соціальними силами і інтересами. Саме інститути громадянського суспільства, такі як сім'я, школа, церква, сусідські і інші громади, різні добровільні організації і спілки тощо, здатні відігравати цю роль. Держава не може і не повинна узурпувати цю функцію у вбудований механізм досягнення громадянської згоди.
Як показав досвід західних країн, що обрали ліберально-демократичний шлях розвитку, індивідуалізм, заснований на ототожненні особистої свободи і приватної власності, став могутнім стимулом розвитку продуктивних сил, суспільного розвитку і формування політичної демократії. І навпаки, як засвідчив наш попередній досвід, не може бути свободи особистості там, де немає різноманітності джерел життєзабезпечення, свободи економічного вибору і суспільних (цивільних) інститутів і механізмів самоорганізації самоврядування. А без свободи вибору жодне заняття не здатне благотворно впливати на людину. Те, що людина не обрала з власної волі, що нав'язане їй ззовні примусово, не може стати частиною її внутрішньої суті, залишається чужим істинно людській природі. Без суспільного механізму самоорганізації самоврядування особистість не зможе реалізувати свій вибір. Особливість громадянського суспільства полягає у поділі політичної і соціальної сфер, політичних і соціальних функцій. Громадянське суспільство забезпечує права людини, держава - права громадянина. В обох випадках йдеться про права особистості: в першому випадку про її права як окремої людської істоти на життя, свободу, прагнення до щастя тощо, а в другому - про її політичні права.
Підсумовуючи, варто зазначити що громадянське суспільство - це співтовариство приватних власників, які незалежно від свого соціального статусу релігійних і політичних переконань, расової, етнонаціональної приналежності в юридично правовому відношенні рівні перед законом. Приватна власність є реальною умовою свободи буття людини, це реальна умова його свободи як суспільного цілого і, отже, умова буття самого громадянського суспільства. Система відносин власності (або система майнових відносин), а також процедура їх зміни у всіх їх проявах фіксуються в системі цивільного права, реалізація якого забезпечується державою. Розумна парадоксальність взаємовідносин суспільства і держави полягає в тому, що суспільство не може бути “громадянським” доти, доки воно не справляється політичне під “наглядом” держави.
Досвід розвинутих держав показав, що лише верховна публічна влада конституційної держави може ефективно усунути вади і недоліки громадянського суспільства і синтезувати конкретні інтереси в універсальне політичне співтовариство. Лише визнаючи і утримуючи громадянське суспільство як підлеглого держава може забезпечити його свободу. У свою чергу, громадянське суспільство через свої інститути оберігає державу від зайвої узурпації влади, зайвого контролю і домінування. Це дві аксіоматичні сторони однієї суті сучасного світу і тільки в їх єдності можливий прогрес конкретного соціуму. Цілеспрямована, усвідомлена громадянська згуртованість народу і працьовитість людей є основним чинником успіху в державах, що формувалися і розвивалися в набагато важчих умовах, ніж опинилася Україна в 1991 році.
В Україні навпаки відбувається процес розпаду суспільних зв'язків і атомізация елементів, що складають громадянське суспільство. Одна з причин нинішнього стану полягає в тому, що громадськість, яка так активно впливала на політичні процеси в момент становлення української державності, сьогодні, коли ця державність відбулася і де-факто, і де-юре, виявилася за межами поля реальної політики. Нині громадськість реального впливу на виникаючі в країні процеси не має, і є підозри, що і не хоче мати. Не можна не погодитися з політологом В. Малінковичем ("День", № 67, 2001 р.) утому, що не в останню чергу це відбувається тому, що інститут громадянства у нас декларативний, оскільки серед жителів України понад 90% народилися ще в іншій країні -СРСР, і громадянами України себе ще не усвідомлюють, а тому демократичні традиції в нашій країні поки що відсутні. Але зубожіння, незадіяність, соціальна незахищеність людей робить те, що будь-який політичний конфлікт, властивий будь-якому суспільству з розвиненими демократичними традиціями, може легко перерости в соціальний катаклізм. Щоб суспільне напруження не набуло небезпечних меж, необхідно надати суспільству відповідні права і дозволити йому самому захищати їх через інституціональні механізми.
Аналізуючи події останнього часу, наш Президент у своєму публічному виступі 6 березня 2001 року прийшов до висновку, що одна з причин нинішнього політичного конфлікту вбачається в тому, “що громадяни відчувають свою незадіяність, свою непричетність” до того, що відбувається в Україні і, отже, не відчувають відповідальності за долю країни. А тому треба зосередити зусилля на тому, щоб повернути людей у простір реальної політики. Л. Кучма пообіцяв, що він особисто, Адміністрація Президента, міністри і керівники регіонів будуть регулярно інформувати громадськість про виконану роботу. Суспільна Рада матиме право розглядати проекти рішень державної влади на предмет їх відповідності демократичним нормам і стандартам. У разі реалізації всіх цих задумів, діяльність владних структур стане прозорішою, з'являться підстави говорити про те, що держава вже пройшла частину шляху в напрямі демократизації суспільного життя. Тепер слово за самою громадськістю, а час покаже, чи зможе вона на практиці довести, що здатна реально впливати на прийняття необхідних політичних рішень.
