Шляхи вдосконалення аналізу кредитоспроможності позичальника в сучасних умовах

Діагностика та управління ризиками з метою підвищення кредитоспроможності підприємства

Підвищення вимог учасників ринку до умов кредитування та конкуренцією на ринку позичкових капіталів підштовхує до розгляду проблеми кредитування застав, оскільки наявність достатньої кількості застави та такого її виду, який був би прийнятним для кредитора та позичальника, є проблематичною. Тільки в досить обмеженій кількості випадків у позичальника буде існувати необхідна кількість застави (в значенні окремих об'єктів застави при відповідній вартості), яку б він міг запропонувати кредитору або кредиторам, що буде обмежувати граничний розмір кредитів, які можуть бути надані позичальнику у разі орієнтації винятково на заставу. Серед таких позичальників очевидно опиняться ті, які здійснюють інвестиційні проекти та торгівлю сільськогосподарською продукцією. Здебільшого, невиробничі компанії, які пропонують та реалізують послуги, не будуть мати значних та прийнятних для застави активів, хоча їхні грошові потоки є значними. Такі види бізнесу мають сталі зв'язки та внутрішні процеси оцінки ризику, а тому світова практика підтверджує збільшення надання бланкових кредитів [29].

Спробуємо побудувати модель підприємства, яке б відповідало оптимальним теоретичним значенням, які наведені в Порядку, не враховуючи якість обслуговування наявних кредитних зобов'язань. Порядок передбачає, що аналіз кредитних операцій здійснюється у послідовності, згідно із табл. 3.1.

Таким чином, модель балансу можна представити у вигляді рівності:

A₁+A₂ + A₃ = C + L₂ + L₁, (3.1)

де А₁ -- необоротні активи;

А₂ -- ліквідні активи;

А₃ - високоліквідні активи;

С -- капітал;

L₂ -- довгострокові зобов'язання;

L₁ -- короткострокові зобов'язання.

Таблиця 3.5

Групи показників та методологія визначення нормативних значень

Тоді, згідно із методологією, мають виконуватись такі рівності:

A₃ = 0,2L₁, (3.2)

A₂ + A₃ = 2L₁ (3.3)

А1 = 0,5С (3.4)

L₂ = C (3.5)

Рівність (3.2) свідчить про значне перевищення високоліквідних активів над поточними зобов'язаннями, тобто свідчить про наявність досить високої кредиторської заборгованості. Рівність (3.3) свідчить про обмеження суми активів, крім необоротних, подвійним значенням поточних зобов'язань, тобто знов сума активів обмежена, тоді як кредиторська заборгованість може сягнути досить високого значення. Рівність (3.4) свідчить про бажане співвідношення 0,5 вартості основних засобів та інших необоротних активів до значення капіталу, тоді як саме значення капіталу (3.5) має дорівнювати довгостроковим зобов'язанням. Таким чином, теоретично оптимальну структуру балансу можна охарактеризувати так:

• 1) джерела фінансування -- власний капітал, який відповідає за сумою довгостроковим пасивам, великий обсяг поточної кредиторської заборгованості;
• 2) виробництво товарів та послуг відбувається за допомогою основних засобів, балансова вартість яких відповідає половині капіталу [27].

Можливо саме такими співвідношеннями можна було б описати найбільш успішного кандидата на позику на момент створення інструкції - на кінець 90-х років XX ст. в Україні, але, вочевидь, що ці вимоги не відповідають реаліям сьогодення. Більш того, якщо подовжити торговельний або виробничий цикл так, щоб дана структура існувала на кінець хоча б декількох кварталів, то дослідник приходить до досить цікавого розвитку подій -- успішне підприємство за версією НБУ стає кандидатом на антикризове управління, оскільки має динаміку із постійно підвищеною кредиторською заборгованістю та низьким значенням капіталу.

Спробуємо дослідити відповідність нормативів реально існуючим показникам сучасних українських підприємств. Скоріш за все в сучасних умовах такими проектами можуть бути лише торговельні операції, де предметом обміну є сировина із високим попитом - нафтопродукти, метал, хімічна сировина. Без сумніву частка підприємств цих галузей у кредитному портфелі середньостатистичного українського банку значна, але не домінуюча, тому більшість позичальників не відповідає даному критерію. Крім того, виникає протиріччя - підприємства, які б відповідали вищезазначеним критеріям за залишками на рахунках та динамікою обігу, навряд чи будуть відповідати критеріям НБУ та вимогам комерційних банків щодо застави. Більш того, частка короткострокових кредитів в кредитному портфелі за останні десять років зменшилася з майже 100% до менш ніж 50% (станом на 30.06.2009 р. частка довгострокових кредитів у портфелях українських банків складала 56,2%), що свідчить про поступовий перехід учасників ринку до довгострокового фінансування, а також про збільшення інвестиційних проектів, які й вимагають саме такого терміну фінансування. Про що свідчить такий тренд з точки зору методології оцінки позичальника? Безумовно, він надає очевидний попереджувальний сигнал про те, що майже до 50% позичальників (за обсягами кредитування) існуючу методологію некоректно застосовувати або в цілому, або, принаймні, необхідно переглянути «нормальні» значення оціночних показників, на яких побудовано дану методологію [9].

Також у Порядку зазначено: «якщо банк здійснює довгострокове кредитування під інвестиційний проект, розрахунок ефективності якого (у тому числі доходу, що планується від його реалізації) забезпечує погашення кредиту та відсотків/комісій за ним відповідно до умов кредитної угоди, а також за умови, що бізнес-план реалізації інвестиційного проекту виконується, то клас позичальника може бути підвищено». Таким чином, увага до можливостей підприємства-позичальника щодо реалістичного планування є скоріш дуже позитивним винятком із загальних правил і доцільна лише при довгостроковому кредитуванні. Цей пункт у Порядку з'явився у 2003 р. під впливом банківської спільноти, оскільки через його відсутність банки мали б класифікувати таких позичальників як негативних та нести значні збитки у результаті формування резервів. Це ще раз доводить, що загалом Порядок орієнтований на короткострокове кредитування.

На реалізацію постанови НБУ в більшості банків було запроваджено власні методології оцінки позичальників. Найбільшою популярністю користуються скоринговї моделі, які містять нормативні значення всіх показників та їхню вагу у сумарній оцінці. Усі показники аналізуються, порівнюються з нормативними, кожний показник отримує свою оцінку, із врахуванням його значущості, яка є елементом сумарної кінцевої оцінки. Шкала кінцевих оцінок відповідає шкалі класифікацій позичальників. У деяких випадках запропонована методологія не може бути застосована, оскільки фактичні параметри, порівняно із нормативними значеннями коефіцієнтів, отримують низку негативних показників. Тому позичальник на цьому етапі вже негативно класифікований, і, як правило, не може бути винесений навіть на розгляд кредитного комітету. Тобто оцінки позичальників із застосуванням методології НБУ та розроблених на її основі методик комерційних банків призводить то таких можливих наслідків:

• 1) реальне завищення оцінки позичальника внаслідок застосування якісних характеристик;
• 2) заниження оцінки позичальника внаслідок неадекватності моделі оцінки до умов діяльності або виду діяльності позичальника;
• 3) отримання неповної (а часом і недостовірної) оцінки фактичного ризику, який притаманний діяльності позичальника.

Очевидно, що при застосуванні будь-якої методології завжди існує похибка між фактичною та теоретичною оцінкою ризику непогашення кредиту. Для того, щоб з'ясувати прийнятність методології, необхідно визначити, як часто трапляються винятки із загального правила, тобто оцінити прийнятність користувачами цієї методології при її практичному застосуванні. Нами було проаналізовано (табл. 3.2) статистику відхилень від нормативних показників у середньому по всіх позичальниках, які не мали проблем щодо обслуговування та повернення боргу, тобто продемонстровано невідповідність, коли «негативно класифіковані» позичальники насправді такими не є. Невідповідність нормативних висновків реальній практичній ситуації коливається в межах 30-100%, тобто є значною і має системний характер. Це, у свою чергу, підтверджує робочу гіпотезу про те, що існуюча методологічна основа для прийняття рішень є недосконалою та потребує корегувань, оскільки позичальники, щодо яких прийнято рішення про продовження їхнього кредитування, та які фактично виконували свої зобов'язання за кредитними договорами, згідно із методологією були негативно класифіковані і не могли виконувати свої зобов'язання [31].

Таблиця 3.6

Зведені підсумки аналізу оцінки 10 позичальників комерційного банку

Необхідно зазначити, що низка українських банків, зустрічаючись з такою невідповідністю на практиці, дійшли висновку щодо необхідності застосуванні двох методологій оцінки позичальника - за рекомендаціями НБУ та управлінським обліком, який передбачає створення відмінною від рекомендованої НБУ методології оцінки позичальників, що орієнтується на поточні об'єктивні показники і діагностування перспектив підприємства і галузі. В аналізованих випадках дані управлінського обліку склали основу звітності банків, підготовлену за вимогами Міжнародних стандартів фінансової звітності (МСФЗ). Аргументом у даному випадку може слугувати аналіз резервів на можливі втрати від кредитних операцій, які сформовані банками за методологією, що базується на вимогах НБУ та за управлінським обліком (табл. 3.3).

Таблиця 3.7

Резерви під можливі втрати за кредитними операціями у звітності за стандартами

Як видно з таблиці, розбіжності досить значні, та усвідомлюючи, що податкове планування відбуватиметься навіть при застосуванні найпрогресивніших методологій, необхідно все ж визнати, що наявність такої, досить гнучкої методології, дозволяє:

• - маніпулювати фінансовими результатами;
• - зменшити прозорість діяльності кредитної установи;
• - існувати кредитній установі в умовах підвищеного ризику та невизначеності якості кредитного портфеля [10].

Без сумніву, що за таких умов, власники, вкладники та державні установи мають бути зацікавленими у досягненні прозорості кредитної діяльності банків з точки зору адекватності оцінки ризиків та управління ними. Крім впорядкування самих показників, які беруться до уваги, необхідно буде враховувати і вищенаведені тенденції до збільшення частки активів банків, які не забезпечені заставою та мають довготривалий інвестиційний характер. Певна кількість договорів, за якими надані такі позики, серед інших умов містять і можливі умови конвертування кредитної заборгованості в акції підприємства боржника або в інші цінні папери, які емітує боржник. Це вкладається в концепцію ризик-менеджменту кредитної установи, яка має в основі такий механізм: планове обслуговування заборгованості (згідно із договором) можливе лише за наявності успішного виконання бізнес-плану, у разі, якщо власники або менеджмент, який призначено власниками, виявляється не здатним за певних причин своєчасно виконати зобов'язання, то банк бажає бути застрахованим від цього шляхом перебирання на себе функцій власника. І в випадку без заставного кредитування, і в випадку кредитування з умовами можливого переходу частки власності у підприємстві банку, питання проведення діагностики фінансового потенціалу розвитку підприємства має вирішальне значення, оскільки, по суті, визначає доцільність та збереженість коштів, які вкладаються. Всебічна діагностика перспектив розвитку підприємства із урахуванням ризиків та впливу зовнішніх та внутрішніх чинників надає кредитній установі підстави для здійснення фінансування конкретного бізнесу в розумінні бізнес-процесу або бізнес-циклу на відмінну від фінансування підприємства в цілому. У таких умовах система ризик-менеджменту має стати більш орієнтованою на перспективну діагностику фінансового потенціалу розвитку підприємства з метою визначення відповідності між кількісною оцінкою фінансового потенціалу підприємства та об'ємами фінансування, яке надається позичальнику [17].